Як поїхав учитися в місто суєт,
Думав, що шлях мені випаде інший.
Думав, гадав і почав писать вірші.
Тож скажу вам сміливо тепер: Я поет!
Як сніг налетить на вкраїнські степи
І землю вкриє сипуча вапниця.
Я Києву тихенько скажу: Потерпи.
І сонцем гарячим зігрію столицю.
Країна живе не в найкращі часи,
Держава ж її довела до стану.
А я терпіти й чекати не стану,
Тож бігтимуть кривдники наче ті пси.
Голова ж моя, мов каштанів цвіт,
Принесе вам світло білішого біле!
Я покажу вам силу на цілий світ,
Українського слова найвищу силу!
Як пікся в Кирилівських, старих печах,
Куштував Пологівську Добру Глину,
Я лишався поетом своєї країни.
А в очах любов і гордість в очах.
Душа моя, мов цупкенький папір,
Тож вас попрошу, не смійте зім’яти!
Я поет, чиє серце, мов кинуте в тир,
Де багато охочих, щоб постріляти!
Скільки має різних спільнот Інтернет,
Які ігнорують, яких не чують,
Натомість тільки й бачиш, блокують,
А з нього вийшов би гарний поет.
Та завзятість і впертість зроблять своє.
І добитися можна всього у світі.
І ніщо ті плоди ніколи не вб’є,
Праці важкої плоди ваговиті.
Тих, що дишуть із поезією в такт,
Грають на струнах душі так палко,
Почуйте, побачте, кому не жалко!
Й простіть за прохання кому що не так.
Тож, я, як один із тих самих спільнот
Далі ітиму так жагуче і вперто,
Беручи найкрутіший свій поворот,
Обманюючи всі свої зони мертві.
Та знаю, нема без перешкод доріг
І любові достоїн той, хто боровся.
А я рву на собі своє світле волосся,
Через те, що кохання своє не вберіг.
І знаю, що жить після цього можна.
Безтурботно, дотепно, в побуті й без.
Бо вогник, що втрачений опісля кожним,
Я заглянув і бачу, горить, не щез.
Хоч словом не гострий, щоб аж, на язик,
Та всім єством я там, на папері.
Слова – то ключ в мій світ, ну а двері –
Потертий мій, старий чорновик.
Тож постійно нестиму нішу поета,
Хай що там казатимуть злі роти.
Тож падіння стерплю, бо знаю про злети.
І знаю, що шлях не легкий до мети.
Я прийду до своєї матусі й скажу:
Мамо, я вже не боюсь нічого, я сильний.
Вона ж мене з радості просто обійме.
За поріг для неї, мов за межу.
Я потисну татову сильну руку.
А він, намагаючись втому збороть,
Скаже мені очима, без звуку:
Ти, синку, в гості частіше заходь.
Те що сказав – без лукавства, а ви ж
Сприймайте, як клятву, признання, чи сповідь.
Я поет! Почуйте ж! Душа моя мовить.
І зась темноті, коли серцем гориш.
І як зкурвиться доля, неначе погода.
Й подує вітер страшних перемін.
Я не буду ховатись при першій нагоді.
Я збудую вітряк, щоб перемелювать тлін.
Олег Кара (с)
