Він просто хотів зрозуміти життя.
В нього було якось все по-простому.
А вона все хотіла свої почуття
Розкрити по повній, та вже скоро додому.
Хай закоханість, звичка, та не все як завжди.
Не втрачено ще найдрібніші деталі.
Не буде ні сварок, ні війн, ні біди.
Тільки знамена, трофеї, медалі.
Їм не сховати від долі лиця.
Думали здатні змінить пору року.
Щоб літу цьому не було кінця.
Щоб час уповільнив розмірні кроки.
Вже скоро впаде небесна крупа
І вже не гарячий далекий обрій.
І снилось йому, коли він ще спав,
Як їм було вдвох безпечно і добре.
Він просто хотів підкорити весь світ,
Жертвуючи всим, чим тільки можна.
Зібравши всесвітній гніт, наче піт,
Немов із чола, з тих пісень тривожних.
Вона– вітер, вогонь, вода і земля.
Вона незалежна, сильна і стильна.
Душа, наче грунт, де місцями рілля.
Її воля –свята, а характер – нестримний.
І кожен із них дістане карт-бланш.
Бо відстань велика. А далі – фальш-старти.
Думали, доля не дасть реванш.
Але вірити в долю сьогодні не варто.
Душа бідна й злиденна без почуттів,
Бо зрікаються їх, бо нехтують люди.
«Закоханість. Звичка» Він собі говорив.
Та без неї майже не дихають груди.
(с) Олег Кара
